Про
любов

Секунди дюйми грами милі як поміряти наше кохання людські душі голі й безсилі в марній битві на виживання земним страхом ми оповиті не побачитись і не обнятись один одного любим щомиті та боїмось у цьому зізнатись.

Загрібати жар руками кохатися наче з похмілля манівцем, поміж дощами як під дією цвіт зілля запашне відро черешні вдих повільними грудьми обнялися ми сердешні обгорілими крильми.

З нирок квіти розцвітали мовчки вранці в час обійм ми молились, пили каву в темряві немов злодій були разом що хвилини одне серце в нас на двох в дзеркалі ми дві людини а в душі ми є сам бог.

Пропускаю пісок між кігтями заховавши топаз поміж ребер душу й тіло міняю місцями перев'язаних в любов стебел шум очей замовкає у тиші все навкруг орошенно газом ми як дві піддопитні миші лежимо на дні клітки, ми разом.

Наших душ розбиті балкони розлетілись в закохані рани зацвіли мов троянди бутони поховавши присмак омани швидкоплинне, недосконале закінчилось життя на землі ми так солодко проживали серце двох у квітучій петлі.

Кохання розкіш чи отрута коли лице й душа в бинтах пройде сто років мов минута ми як жасмин засохнем в прах любовний пил впаде на землю плекаючи нові серця кохання й біль не відокремлю це як початок без кінця.

За любов мене не свари я кохаю тебе як умію усі квіти земні подари я тобою живу й не старію пересмак минучих обійм закарбовується у вуста ми зав'яжемо очі собі і пірнемо обоє з моста.

Що торкає тебе мною з підземелля і до мальв квіти виростимо з гною не любив мене й тримав одягав в чуже лахміття мов принцесу без манер бачимо ми крізь століття я безглуздий твій шедевр.

Руїни земної любові прогнили ми парою зникли в щілині ялин мереживно рани людськії зашили пожили у плоті рослин і тварин дивилися з неба в безодню сердець втрачали свідомість бо плакали люди початком новим буде спільний кінець достатньо тебе мати поруч усюди.

Ми неба торкнулись руками коли вітер по стріхам дзвенить наші душі летіли роками щоб обійми відчути на мить із кишень випадало насіння прикрашаючи землю бузком проростаючи між камінням наші душі сплелися вузлом.

Коли з рани під дією зливи розкриває цвітінням бутон морем виє усе що вразливе міцно серцем держу телефон ти мовчиш проте я тебе чую кілометри між нами це дим я з тобою у хмарах танцюю саме так як колись із живим.

Бути поруч до глибших кісток розстріляти гордість смиренно оголивши тіла не боявшись пліток мов в останнє — кохатись скажено розцвісти і згоріти на видих і вдих ця земна любов неминучою зветься колись знайдуть нас у обіймах крихких поміж двох скелетів є серце, що б'ється.